Літературознавство і мовознавство
Літературознавствo — одна з двох найголовніших філологічних дисциплін. Інша філологічна наука — це мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua — мова). Обидві науки об'єднує спільна спрямованість на вивчення словесності. Однак завдання в них специфічні. Якщо лінгвістика досліджує мову, її функції, універсальні характеристики, структуру та історичний розвиток, то літературознавство вивчає художню літературу різних народів, виявляє закономірності її розвитку.
Літературознавство та лінгвістика постійно взаємодіють між собою: художня література слугує одним із джерел лінгвістичних студій; літературознавство допомагає мовознавству зрозуміти змістову специфіку художньої творчості, пояснити її лінгвістичні особливості.
Вивчаючи літературу того чи іншого народу, вчені не можуть обійтися без знання мов та їхньої історії. Тут літературознавцям активно допомагають лінгвісти. Адже на ранніх етапах розвитку людства література існувала лише в усній формі, а згодом, із закономірним поступом суспільства, народ створював власну писемність, що давало змогу розвиватися літературі на основі певної системи літер, об'єднаних в алфавіт, чи умовних позначок, що синтезують цілі поняття або уявлення й називаються ієрогліфами. Слово . література походить від лат. littera — буква. М. Грушевський зазначав, що цей термін уперше вжив Цицерон «у значенні літературної, властиво граматичної освіти, знання» .Пізніше, на думку цього вченого, термін набрав «значення суми писаних пам'яток: всього написаного, що дісталося від певного часу чи певного народу.
До відкриття книгодрукування німецьким винахідником Йоганном Гутенбергом (1440 p.), запровадження книгодрукування в Україні Іваном Федоровим література існувала в манускриптах або рукописах. Переписування книг було справою надзвичайно тривалою й дорогою. Твори існували в обмеженій кількості примірників, часто переписаних з інших джерел. Нерідко зв'язок текстів з оригіналом був досить умовним, кожен із переписувачів вільно поводився з твором, правлячи його, розширюючи або скорочуючи. Автор на списках не вказувався, його ім'я поступово втрачалося. Внаслідок цього авторство через багато віків установити практично неможливо. Прикладів таких творів української літератури є чимало («Слово о полку Ігоревім», «Слово о погибелі Руської землі»).
Основні і допоміжні літературознавчі дисципліни
Літературознавство як наука, що вивчає художню літературу, розвивалася з найдавніших часів, спершу — в річищі філософії та естетики, а з кінця XVIII століття — як самостійна дисципліна. Зачатки літературознавчих уявлень знаходимо вже в окремих стародавніх міфах. Перші стрункі плературознавчі концепції дали давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель.
Сучасне літературознавство як наука про художню літературу об'єднує три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику. Правда, окремі дослідники не вважають літературну критику скла-довою частиною літературознавства.
Деякі дослідники неправомірно розширюють сферу літературознавства, включаючи до його складу й інші дисципліни. На Заході сюди відносять ще й компаративістику (або порівняльне літературознавство), і текстологію.
І все ж переважає позиція, згідно з якою літературознавство — це теорія літератури, історія літератури, літературна критика. Ці дисципліни називаються головними.
Літературознавство, як і кожна інша наука, має ще цілий ряд допоміжних дисциплін. Передусім слід назвати літературознавчі історіографію й бібліографію, а також текстологію. Деякі дослідники додають ще й палеографію.